Яна Радченко. "Відгук на фільм "Москва сльозам не вірить": сучасний погляд"

Події фільму «Москва сльозам не вірить» розгортаються наприкінці 50-х років ХХ ст. Тут поєднуються історії трьох подруг – Катерини, Антоніни та Людмили, що приїхали з провінції підкорювати велике місто – Москву. Усі вони шукають щастя, але для кожного воно – різне. Кожна з подруг обирає різні шляхи для того, щоб стати щасливою – хтось керується поривами серця, а хтось – прагматикою, розумом. 

Для того, щоб ближче познайомити глядачів з головними героїнями та поринути в ту атмосферу, режисер демонструє особливості характерів жінок та їхнього оточення. Вони – справжні, ті, хто справді міг існувати (і існував) у ті часи. 

Стрічка розвінчує багато мітів. Наприклад, про те, що жінці «бальзаківського» віку дуже важко знайти собі чоловіка. Катерина є гарним прикладом того, що влаштувати своє особисте життя можна, навіть коли тобі майже 40 років, і в тебе є дитина. Руйнується стереотипне уявлення і про жіночу дружбу: Антоніна, навіть попри свій егоїзм, ніколи не забуває своїх коліжанок. 

Цікаво, що з перших кадрів фільму ми знайомимося з поширеним стереотипом того часу: Людмила їде у метро та читає книгу Ремарка (бо у Москві всі ж читають!).

Чоловічі образи є неоднозначними. Георгій Іванович (чоловік Катерини) є звичайним слюсарем, але має велику душу: таких зараз називають «справжній» чоловік, бо він є чесним, відкритим та завжди несе відповідальність за своїх рідних, турбується про них. А от чоловік Людмили, Сергій, який був хокеїстом, що подавав великі надії, не витримав слави та взявся за чарку. Це про «не суди книгу за обкладинкою». 

Аналізуючи питання гендерних ролей того часу, слід зазначити, що жінка(зокрема, Катерина) в цьому фільмі репрезентується як основний додаток до чоловіка, тому головна риса радянської жінки – покірність. Це можна помітити по тому, які страждання вони отримують внаслідок егоїзму та домінування чоловіків. Зрештою, Катерина сама чекала того, що їй скажуть: «Я буду все і завжди вирішувати сам, бо я – чоловік». Не зважаючи на те, яких висот вона досягнула в своїй кар’єрі, її щастя – це не рівність, це – підкорення патріархальному шлюбу.

Цей фільм (ніби) про історію справжнього кохання. Він повчальний, безперечно. Але кожен глядач має виносити з нього свої смисли та своє бачення проблем. Хотілося б відзначити, що стрічка свого часу спричинила справжній фурор через сцени сексуального характеру. Передивляючись цей фільм сьогодні, стає зрозумілим реакція тогочасних глядачів – повна відсутність сексуального виховання.

Світ стає прогресивнішим, змінюється бачення проблем, розвінчуються міти та стереотипи щодо призначення жінок та гендерної ролі чоловіків. Тож, можна провести паралелі таких явищ як кохання, місце жінки, ідеальний шлюб – сьогодні та раніше. Звісно ж, різниця буде. Але фільм є віддзеркаленням тодішньої реальності, яка була. І, на щастя, минула.


Дане есе авторства Яни Радченко потрапило до ТОП-3 рецензій, поданих в рамках Літнього конкурсу відгуків на медіаплатформі Youth MediaLab

Автор: Youth MediaLab