Анастасія Мозиль. "Вибір професії та слідування за мрією"
Вона тихо плакала, сидячи на ліжку в своїй кімнаті і прикриваючи долонями обличчя, а він стояв, обурений від злості, навпроти неї і мовчав. Його лице було червоним, чоловік важко дихав і до болі стискав кулаки, намагаючись взяти себе в руки, які так і норовили повернутись до старої звички і подарувати нахабі кілька стусанів. Як вона посміла?! Раніше його дочка ніколи не сперечалась з ним, завжди замовкала як тільки він підвищував голос. А тепер що? Вона не тільки не прислухається до його поради! Це нахабне дівчисько ще й посміло накричати на нього у відповідь!
Сльози каплями стікали по її щоках. “Дурепа. Ти ж знала, з самого початку знала, що він сильніший. Завжди був. Ти нічого не зміниш”, - думала вона. Проте якесь невідоме до цього почуття все більше і більше наповнювало груди дівчини, вселяючи надію на те, що вона має право боротися за свою мрію, боротися за себе і своє “Я”. Раптом дівчина завмерла. Її плечі більше не здригались від схлипів. Вона повільно опустила руки, неквапливо піднялась і підійшла до батька. Він також завмер. Чоловіку здалось, що він вловив той момент, коли щось в його дочці змінилось.
- Я маю право обрати, ким хочу бути. Це моє життя. Знаєш, ти ніколи не давав порад. Лише вказував. Ти не вмієш слухати, не вмієш підтримувати, не вмієш навіть радіти моїм успіхам. Я не хочу бути тим, ким, як тобі здається, бути перспективно. Я розумію, що робота повинна приносити дохід. Але крім того, вона повинна бути такою, щоб приносила радість і задоволення. Я ненавиджу запах лікарні, ненавиджу білі стіни і людей в таких же білих халатах. Навряд чи комусь потрібен лікар, який відчуває огиду до своєї роботи. Вибач, але я більше не твоя маріонетка, якій ти щосекунди будеш вказувати, що робити. Мені набрид цей тотальний контроль. В мене є право обрати те, з чим я буду жити, - її голос був тихим, але дівчина чітко вимовила кожне слово. Вона оминула батька і, вийшовши надвір, вдихнула свіже весняне повітря і посміхнулась. Тепер вона вільна…
Знаєте, батьки часто занадто контролюють своїх дітей до самого періоду дорослішання. Вони тиснуть на них авторитетом чи погрозами, змушуючи зробити вибір, який задовольнить саме їх, батьків, а потім дивуються, чому їхня дитина почала ігнорувати їхні “поради", і почуваються скривдженими, коли вона обирає університет “подалі від дому”. Самі винні. Особистий простір ніхто не відміняв. Дитину потрібно вчити, допомагати, іноді сварити. Але не варто вважати, що в неї немає власної думки.
Про автора: Анастасія Мозиль, учениця 10-го класу Теребовлянського НВК Тернопільської області. З хобі виділяє танці, читання. Мріє навчитися грати на гітарі і написати книгу, яка підкорить серця мільйонів людей.
