Тетяна Тулейбич. "Війна - ламає людей"

В наш час,підлітків цікавить майже все.

Наприклад,підлітки переживають за майбутнє,а яким воно буде? А що буде далі,якщо зараз відбуваються війни по всьому світу. Яким буде світ,якщо кожні 40 секунд, гине одна людина через самогубство?

Люди самі руйнують своє майбутнє, не розуміючи, що вони нічого не зможуть передати своїм дітям. Підлітки переживають на рахунок любові,друзів.

Але кожний підліток зрозуміє,що таке біль, образи, зрада друзів ... Через це проходять всі, і це сумно

Також підлітки переживають за безпритульних тварин.

Голодні вони? Чи не холодно їм? Але вони знають точно, тварини також відчувають. Відчувають радість, смуток, і дуже добре відчувають смак зради.

Вони були віддані людині, яку любили і були відштовхнуті нею,але не дивлячись на це, маленькі друзі людей, продовжують їх любити до кінця свого життя.

Вони залишаються відданими людям,яким навіть не потрібні.

Це сумно розуміти,але таких людей багато,і розуміють вони свою помилку занадто пізно.

Я хочу прочитати вам листа,його написала дівчинка,яка втратила тих,кого любила.

*І війна не війна,

Закінчились слова,

І країна німа,

Та ще жива*

"12 квітня 2014 року, сьогодні офіційно почалась війна на Донбасі. Пізно ввечері мені зателефонувала моя бабуся, вона намагалась щось мені розповісти,але в неї нічого не виходило через сльози,які душили її я чудово чула,як моя бабуся всхлипувала намагаючись зробити великий ковток повітря. Я спробувала її заспокоїти,але... останніми її словами були - *Я люблю вас,пробачте мене*. Після цих слів,я почула вибух мені здалося,що моє серце зупинилося на декілька секунд.

Я намагалась їй дозвонитись,але все марно... тільки через декілька днів мені розповіли батьки,що на її дім впала бомба,в неї не було шансів вижити.

Так боляче мені ніколи не було,ми навіть не змогли її забрати для того щоб захоронити,нікому до цього не було діла.

 

Кожного дня я телефонувала дідусю,який жив в Луганську.

Він розповідав про війну,яка з кожним днем тільки розгорталась,як він чує крики,дикі нестримні ридання. Мій дідусь був сильную людиною,і він також вчив мене бути сильною,але коли я чула,як він розповідає про все, що відбувається,я плакала разом з ним.

Дідусь помер коли вийшов в город,він попав під обстріли я не могла повірити,що могло дідуся не має в живих.

Це подвійний удар.. війна забрала життя тих,кого я палко любила...

В такий важкий момент,ми підтримували один одного,всім нам було боляче,але ми не могли уявити,як боляче матерям, донькам, сестрам,Коли вони відправляли своїх чоловіків, батьків, братів на вірну смерть.

Війна - ламає людей, війна спробувала і нас зламати, як ми і думали, але далі було тільки гірше.

 

В мене є старший брат,який захотів відправитися на Донбас, захищаючи нас. Днями і ночами я вмовляла його не їхати, благаючи намагаючись довести,що це не вихід. днем ми сварилися, а вночі я задихалася від сліз стискаючи подушку розуміючи, що нічого не можу зробити, розуміючи, що я не можу зупинити людину, яку сильно люблю.

Він навіть не реагував на мої слова * Там помирають люди! Ти так прагнеш померти? Ти так хочеш заподіяти мені, і батькам пекучий біль? Не треба туди їхати ... * - кричала я тоді йому, задихаючись від неприємного кома в горлі,який не дозволяв дихати. В той момент сльози котилися по щоках неприємно їх обпалюючи, але болючіше було всередині.Моє серце розривалося на кілька шматочків, мені боляче і ніщо не може зупинити цей біль. Я намагалася його зупинити в останній день, я міцно його обіймала не в змозі розчепити свої руки, я не хочу його відпускати ..він заплакав,не прагнучи цього, на останок він прошепотів мені - * не прощаємось малятко, скоро побачимося, я буду жити заради тебе і батьків, я виживу * - тоді він прошепотів ці слова з посмішкою, і сів у потяг.

В той день я нічого не їла, я нічого не хотіла, я просто лежала на ліжку брата вдихаючи його аромат який так просочився у всій кімнаті, через сльози я не помітила як заснула.

Я не хотіла щоб мій брат був там один, кілька разів я намагалась піти на війну добровольцем, але мене грубо відшивали.

-*і це через те що я неповнолітня? * - на той

 

момент думала я. Звичайно ж мені було прикро, але здаватися я не збиралася.

31 грудня 2017 року,я сиджу на ліжку свого брата,та тримаю телефон вглядяючись в темний екран. Він не телефонує,але він обіцяв,мою увагу привернули батьки, які дуже дивно себе поводили. Вони зайшли в кімнату і я напружилася, мати намагалася не заплакати а батько навіть не дивився на мене. Батько перевал мертву тишу - * Він помер * - прошепотів тато, а мама тільки сильніше заплакала, в той момент мій світ звалився.Сльози покотилися одна за одною, ком підступав до горла перекриваючи можливість дихати, в області грудей неприємно закололо, * Він мертвий .. * - знову промайнуло в мене в голові. Я почала трощити все на своєму шляху, я перевертала стопки книг, я кидала все в стіну намагаючись хоч якось заспокоїтися. Моє серце болісно почало вити, я зрозуміла, що ніколи його більше не побачу, ті обійми були прощальними.Я впала на підлогу голосно ридаючи, не стримуючи себе, мені боляче я маю на це право. Я зрозуміла що ніколи не побачу його милі ямочки на щоках, ніколи не обійму його, ніколи не почую його заразливий сміх,І поради які дуже допомагали мені у важкі часи. Я втратила частину себе, я втратила людину яка була завжди на моїй стороні, навіть якщо я була і не права.я втратила ту людину, яка любила мене таку яка я є. Моє серце боліло,було таке відчуття,що в нього встромили кілька сотень тисяч ножів, але краще це було б так ніж я дізналася що мій брат мертвий.Моя душа розпалася на шматочки, напевно ця війна все ж зламала мене ...

7 січня 2018, я вирушила на Донбас, батьки про це нічого не знають вони думають, що я просто поїхала з дому через спогади.

Зокрема, вони правильно думають, мені все нагадує про мого брата, заходити в його кімнату нестерпно важко і боляче. Щоранку я прокидалася і в поспіху бігла в його кімнату відкриваючи двері в надії, що це був всього лиш жахливий сон, але замість звичної посмішки я бачила порожню, холодну кімнату. Вже багато часу пройшло, але я думаю про нього кожну секунду.

Після того як він поїхав, мій світ потьмянів, в ньому не було більше тих життєрадісних фарб, яких приносив мій брат.Я їхала в машині, розглядаючи молодих хлопців, на вигляд їм до 25 років, а вони вже сидять у військовій машині міцно стискаючи автомат, прямуючи в самісіньке пекло.

Вони радісно посміхалися, весело жартували і голосно сміялися, відтягуючи цей страшний момент.

Я пообіцяла сама собі,що помщуся за брата, і повернуся додому живою, з моїх думок мене вивів шум гранат і автоматів. * Що трапилося? * - тільки й встигла вимовити, як пролунав гучний вибух.

Мої повіки чомусь занадто важкі, з другої спроби я змогла відкрити очі намагаючись зрозуміти, що трапилося, тіло все ломить а десь поруч чути крики,мати, звуки гранат і автоматів.

Як я зрозуміла з криків хлопців, яких трохи зачепило, граната розірвалася біля нашої машини. Моє тіло закував страх, невже я так і помру не помстившись за брата? Ні, так справа не піде. Я взяла себе в руки підіймаючись з хрипким стогоном піднімаючи з землі автомат.

22 вересня 2019, я дізналася, що мій брат живий, весь цей час він був бранцем, ми вклали всі сили щоб звільнити мого брата і його товаришів, коли ми їх врятували,моєму щастю не було меж. Мій брат змусив мене розповісти все батькам. Звичайно ж він мене вилаяв, а ввечері ми сиділи всі дружно біля багаття, слухаючи розповіді хлопців,з кухликом гарячого чаю.

 

4 жовтня 2019, багато наших товаришів поїхали додому, рятуючись адже за останній місяць ми втратили багато молодих бійців, відступаючи в одному з сіл, я знайшла цуценя, голодного, брудного я взяла його з собою. Нагодувала, вимила, обігріла, і дала йому кличку Джек. Тепер у нас з'явився, ще один товариш.

 

8 листопада 2019, сьогодні знову був град з мінометів, агресор стріляв з забороненої зброї, але ми мовчали,не відповідаючи йому агрессією. Почався дощ, але хлопці продовжували копати дві ями, заливаючись сльозами.

 

13 грудня 2019, нарешті я повертаюся додому...один.Моя сестра загинула разом з Джеком захищаючи мене і хлопців. Моя сестра померла у мене на очах,померла на моїх руках,я бачив,як їй

 

боляче але вона шепотіла і стверджувала мені, що це не так. Я відчув пекельний біль,який обпалював все моє тіло. Я благав її не вмерати, благав не залишати мене, але вона залишила..я нагадував їй про наші плани на життя, вона обіцяла, що буде зі мною завжди! Обіцяла, що ми пройдемо разом цей складний шлях солдата. Вона так хотіла повернутися додому, посадити свої улюбленні квіти, обійняти батька і матір,зустрітись з друзями ,та просто піди на відпочинок,подалі від людей.

Вона посміхнулася мені, в останній раз. Її рука почала слабшати, а очі стали скляними дивлячись крізь мене.

я втратив свій сенс життя, я втратив свою рідну маленьку сестричку.Я приїхав додому, батьків не було вдома, та вони й не знають про те що я повинен приїхати, і вони не знають, що вона померла.

Я зайшов до кімнати сестри і гірко заплакав, як маленький хлопчик. У кімнаті ще віяв солодкий запах її парфумів і нового бальзаму для волосся, я подивився на стіл де стояла наша загальна фотографія, я згадав,як ми фотографувались,згадав всі наші веселі і погані моменти, я обійняв її іграшку,яку я їй і подарував,адже вона так її хотіла. Я заридав ще сильніше, мені важко в це повірити.

Тільки зараз я до кінця усвідомив, що її немає, ніхто не прибіжить вранці відкриваючи мої двері з сонними і милим личком, ніхто не обійме мене коли мені погано,вона не подарує знову мені свою посмішку від якої танули найхолодніші серця, вона ніколи не змусить мене одягнутися тепліше і не приготує свій фірмовий какао.

Ви можете запитати, навіщо я дописав її лист? А я їй обіцяв. Вона обіцяла, що завжди буде зі мною на дивлячись ні на що, буде тримати мою руку підтримуючи. Обіцяла, що подарує своє тепло навіть у найважчі моменти, але вона померла. Війна спробувала кілька разів зламати її, але вона мужньо їй протистояла, бачачи смерті своїх товаришів,але її броня дала тріщину, і війна її зламала, назавжди. Щоночі я виходжу на балкон, і бачу найяскравішу зірку,яка висвітлює темний шлях іншим людям, я впевнений, що це мій маленький промінчик радості і тепла.


Про автора: Тетяна Тулейбич навчається у загальноосвітній школі №89 в Ужгороді.

Автор: Youth MediaLab